Коли влітку 2004 ми подорожували на байдарках по Дністру, то складаючи маршрут, запланували одну з зупинок зробити на Буковинському березі, коло села Рухотин, Хотинського р-ну. Збираючи інформацію в Інтернеті та знайомих про це село, вдалося взнати що там є старі вали скіфського городища (2500 років) та старовинна церква оборонного типу (більше 500 років), поблизу села є багато печер. І все... . Більше ніякої інформації знайти не вдалося. А місце це варте того, щоб про нього розповісти докладніше.
Перше враження коли потрапили в Рухотин – надзвичайно красиві краєвиди:

Друге враження, точніше думка – а у скіфів було непогане естетичне світосприйняття. Інакше не вибрали б вони навколишні пагорби для заснування тут свого поселення ще за 500 літ до народження Ісуса. Ну а зараз на околиці нинішнього села Рухотин залишились вцілілі вали скіфського городища. Вали насипані у вигляді кола з діаметром близько 1 км. По зовнішній стороні валів зберігся навіть великий рів.

Зрозуміло, що природа руйнує городище, але його можна легко знайти, якщо прямувати по дорозі від магазину. Дорога перетинає це городище майже по середині.

Що дивно. Це городище майже не досліджене археологами. Датують його V ст. до н.е.. Але дата ця взята, на мою думку просто як період найбільшого розквіту Скіфської держави. Та й не держави навіть, в повному розумінні цього слова, а об`єднання скіфських племен.

Вставка 1
Вже коли була створена ця сторінка я почав листуватись з жителем с.Рухотин Бранашко Степаном Івановичем, людиною неординарною й цікавою. Ось цитата з його листа:
"Рухотин знаменитий своїм Валом, про який знає навіть мало хто з жителів сусідніх сіл: древність зараз рідко кого цікавить, всі зайняті виживанням. Вал - грандіозне земляне укріплення - городище - ніким не досліджене, ніколи тут не проводилися археологічні розкопки. Висота Валу 6-9 метрів, ширина до 35м. Внутрішній майдан діаметром близько 500-700 м. (овал). Із зовнішнього боку укріплення проходить широкий і глибокий рів, у деяких місцях до зараз ще наповнений водою.

Легенда стверджує, що Вал побудували турки. А професор університету Б.О.Тимощук (покійний) у путівнику "Хотин" називає вік споруди - VI століття до н.е.. Там сказано, що це місце служило жителям навколішніх поселень для переховування худоби - основного свого багатства, під час нападу ворогів. Щоб витримати облогу, потрібно не менше 30-40 тис. захисників. Це вагомий аргумент до того, що тут справді існувало древнє, шосте місто по правому березі Дністра - Гієукати".

А тепер невеличкий історичний відступ. Я не історик. Тому коли взнав, що в Рухотині є залишки скіфського поселення, був трохи здивований. Для мене місця проживання скіфів асоціювались з Кримом, Північним Причорномор’ям та Дніпром. Але виявляється, що на Дністрі є не менше скіфських стоянок ніж у Криму та на Дніпрі. Зацікавившись цим, я відкрив історію Ореста Субтельного й вичитав наступне:
“Скіфи, які на початку VII ст. до н. е. з'явилися в українському степу, не лишилися поза увагою більш розвиненої Середземноморської цивілізації, про що свідчать такі слова із Старого заповіту: «Ось іде народ із північної країни... держить лук і короткий спис, жорстокий він! Вони не зжаляться! Голос їх реве, як море, скачуть на конях, вишикувалися, як одна людина... народ здалеку... народ давній... мови якого ти не знаєш... сагайдак його, як відкрита домовина, всі вони люди хоробрі... він зжере твоє жниво і хліб твій, знищить синів і дочок твоїх, зжере овець і корів твоїх, зжере виноград твій і смокви твої і зруйнує мечем міста твої, ти покладаєш надію».Розоривши багато країн Близького Сходу, скіфи нарешті осіли у степах Північного Причорномор''я, створивши перше на терені України велике політичне об''єднання.
У 5 ст. до н. е. «батько історії» грек Геродот відвідав Скіфію й описав її населення. Це, без сумніву, були індоєвропейці, представники іраномовних кочовиків, що тисячоліттями панували у Євразійських степах. Геродот описав кілька типів скіфів. На правому березі Дніпра мешкали скіфи-орачі — землеробські племена, що були корінними мешканцями цього краю і, напевно, взяли собі назву від кочовиків, котрі їх підкорили. Деякі історики вважають, що вони були предками слов'ян. Політична влада зосереджувалася в руках «царських» скіфів — кочовиків, що вважали себе найчисленнішими й найкращими і змушували інших скіфів та не скіфські племена України сплачувати їм данину. За їхніми зазіханнями стояло велике, добре озброєне й дисципліноване кінне військо. Щоб розвивати в собі войовничі інстинкти, скіфські воїни мали звичай пити кров першого вбитого ворога, робити з ворожих черепів прикрашені золотом і сріблом чаші, знімати скальпи. Безжалісні до ворогів, ці кочовики були відданими в дружбі, яку цінували понад усе. Скіфське суспільство було значною мірою дитям своєї епохи. Родовід ішов по батьківській лінії, майно ділилося між синами, а полігамія була нормальним явищем. Разом із померлим чоловіком часто вбивали й ховали його молодших жінок. Як свідчать розкішні поховання скіфських царів у курганах, що й досі трапляються в українських степах, багаті могили племінної знаті й водночас убогі могили простих людей, суспільно-економічне розшарування стало досить помітним явищем серед «царських» скіфів. Крім награбованого у війнах, основним для них слугувала торгівля з грецькими колоніями у Причорномор'ї. Своїм торговим партнерам скіфи пропонували товари, що ними згодом уславиться українська земля: збіжжя, віск, мед, хутра, рабів. За це вони отримували вина, ювелірні вироби, інші предмети розкошів, до яких у них уже розвинувся великий апетит. Про це свідчать своєрідні прикраси, надзвичайно оригінальне за своїм стилем декоративне мистецтво з характерними для нього мотивами тваринного світу. Воно з великою майстерністю відображає пластику оленів, левів, коней, що вражають граційністю й красою. За доби скіфів Україна стала важливою, хоч і віддаленою частиною Середземномор'я. Через грецькі колонії у Причорномор'ї скіфи ввійшли у контакт із грецькою цивілізацією й навчилися цінувати її. Водночас контакти зі світом Середземномор'я втягували скіфів і в його конфлікти. У 513 р. до н. е. величезне військо перського царя Дарія захопило землі нинішньої України. Проте, вдавшись до стратегії «спаленої землі», скіфи змусили його ганебно відступити. Наприкінці V - на початку IV ст. до н. е. скіфи пішли на захід і підкорили фракійців на Дунаї. Ця перемога виявилася для них зовсім непотрібною, бо віч-на-віч із Філіппом Македонським, батьком Александра Великого. У 339 р. до н. е. македонці завдали страшної поразки кочовикам.

Це стало початком кінця скіфів. Десь через 100 років більшу частину скіфів завоювали й асимілювали сармати - інше могутнє плем'я кочовиків зі сходу. Тільки залишкам удалося сховатися в Криму, де їхні нащадки прожили до 3 ст. н. е.”

Тепер повернемось до Рухотина.

Після розпаду Скіфії, населення, що населяло ці землі перемішувалось з новими кочовими прибульцями і скорше за все продовжувало жити на місці скіфського городища. Дехто вважає що тут було древнє місто Гієукати. Й саме це місто описував у своїх творах візантійський імператор Костянтин Багрянородний в Х ст. н.е. (книга “Про народи”). Як підтвердження цієї версії приводять той факт, що в городищі була виявлена яма діаметром 0,5 м., з вуглем та черепками, що датуються VIII-X ст.. Знайшли також круглу кам`яну плиту діаметром 0,8 метрів.
Чи були ті Гієукати на місці нинішнього Рухотина, чи не були, не сказав би достовірно мабудь й сам Багрянородний.

Вставка 2. Ще одна цитата з листа С.І.Бранашко:
"В радіусі 2-4 кілометрів у хащах лісів забуті, ще кілька трохи менших валів-городищ. Одне з них на високому пагорбі так і називається - Замчище, яке має досить складну систему укріплень. Майдан розміром 230 х 170 м. Схили валу обкладені камінням, які ледь помітні з-поміж трави. Як від центрального Валу, так і від Замчища у східному напрямку тягнуться прямі вали, які через 100-150 метрів зникають серед рельєфу. Для чого вони - невідомо!
Цікавим між Замчищем і Валом є маленьке городище з валом у 2-3м висоти. Внутрішній майдан діаметром 40-45м.
Виразна дорога до городища, яка обривається прямо перед в`їздом. Можливо, там був підвісний міст. За всіма ознаками (в центрі поселень) ця земляна споруда могла слугувати спільним святилищем для всіх навколишніх городищ... Сучасна назва цього городища - Бате(а)рея. А так назвали тому-що, під час Першої світової війни там справді була розташована батарея. Ця війна залишила безліч карбів: усі навколишні ліси зриті окопами, бліндажами, редутами, упокоєні цвинтарями - російськими, австрійськими... І до зараз хлопці знаходять снаряди на місці боїв, щоб у ніч перед Великоднем вони сколихнули святу тишу страшними вибухами. Така у нас традиція.
Загадковим донедавна було для мене городище, яке на віддалі 700 метрів від Валу. Розташоване у лісі на самому горбі над Дністром. Висота валу 3-3,5 м, діаметр круга до 300 метрів. Але вся ця споруда чомусь у видолинку.Дивишся на вал зверху. Після тривалого вивчення рельєфу я прийшов до висновку, що колись це городище було на висоті, "на пупі". Але десь кілька віків назад відбулися великі природні катаклізми, які призвели до особливо масштабних зсувів - і городище опинилось внизу. Ці наслідки зсувів відображені у топоніміці навколишньої місцевості (Перший валок, Другий валок, Глей..."

Далі землі ці входили до складу Київської Русі. Належали згодом Галицько-Волинському князівству й були заселені слов`янами.

Вставка 3
Якщо уважно вивчити топоніміку, можна багато що взнати про минуле села.Наприклад:
Могила - справді земляний насип конусної форми висотою 6 м, шириною 10-12 м.Розграбована.
Гайдамацька криниця - відгомін повстання 1768 р. З розповідей діда, у нас були непрохідні ліси і сюди втікали на "слободу" від переслідування поляків гайдамаки, щоб уникнути Кодні. Уселі багато призвищ - Слободян. Можливо, це потомки учасників гайдамацького руху".

Рухотин, на протязі століть був прикордонним пунктом. Спочатку Русі та Валахії, потім Польщі та Туреччини, Австро-Угорщини та Росії, Польщі та Румунії, СРСР та Румунії. Можливо, щось ще й забув. А де кордон, там постійна військова небезпека. В селі якимись дивом збереглася стара мурована церква. Церква оборонного типу. Я зустрічав в одному інтернетівському джерелі інформацію, що побудована вона була в XVII ст. Але вдалося відкопати данні, що побудована вона була в 1459 році. Тай місцеві жителі говорили про те, що церква має 550 річний вік.

Місцеві розповіли також, що в радянські часи церква була пограбована, а потім закрита. В ній був створений музей. Але після здобуття Україною незалежності церкву повернули віруючим. Куди поділись експонати з музею – невідомо.
Пару років тому дах церкви вкрили металом. А до того, дах покривала “дранка”. В середину, нажаль, потрапити не вдалося. Та нам розповідали, що всередині під дахом є склепіння викладене каменем. Можливо тому й витримала церква стільки буремних років.

Поряд з церквою збереглася кам`яна двоповерхова дзвіниця. Чесно кажучи, мене більше вразила саме дзвіниця, ніж церква.

Церква зараз поштукатурена, а от дзвіниця зберігає майже первісний свій вигляд. Викладена вона з грубого вапнякового каменю й має стіни товщиною майже в 1 метр (церква має стіни ще товстіші). Штукатурити її, по словам місцевих “не дозволили”. Хто “не дозволив” не спитав, але правильно зробили, що зберегли старовинний вигляд цієї споруди. Дивіться самі:

Що мене вразило. Я не знайшов цю церкву ні в реєстрі культурного надбання України, ні в реєстрі архітектурних пам`яток нашої держави, ні в енциклопедії української архітектури. Цієї церкви і дзвіниці для України не існує! Якщо її завтра розвалять, ніхто не почухається навіть. Вона збереглася для нас лише завдяки жителям невеличкого села Рухотин, Хотинсько р-ну, Чернівецької області. Можливо хтось і оберігає її, але я ніякої інформації про це не знайшов.

Вставка 4
"Нашу ж церкву, одні кажуть, побудував перебиківецький пан Талпа. Інші: побудована вона справді у XV ст з дозволу кримського хана. Мовляв на хрестах трьох невеличких бань є також і півмісяці... .
У 60-их роках минулого століття церкву знищили і утворили там атеїстичний музей. У плащаницю (святая святих!) змели сміття і у вівтарі запхали у шкаф. Коругви, хрести, книги та інше церковне начиння навантажили на візок і викинули у Дністер. Все те пливло, ніяк не тонуло. Атеїсти ж дрючками топили, занурювали у воду. Розлючений народ гнався за головою сільради - ініціатора закриття, який рачки прямо вверх по толоці від церкви ледве встиг втекти від розправи
На десятиліття замовкли дзвони, від вологи, цвілі знищено унікальний іконостас - роботу австрійських майстрів. Реставрації на мою думку, він уже не підлягає. Церква вкрай потребує державної охорони, експертизи фахівців. Віруючі на свій розсуд фарбують, ремонтують цю історичну пам`ятку. Але все це безграмотно. Бо парниковий ефект, що утворився від суцільного лакування стін, перетворює розчин на якому мурували церкву на муку. Були спеціалісти - дві жінки з обласної архітектури, які здивувались, що ця пам`ятка ніким ще досі не вивчена... ".

Ще в центрі Рухотина є ось така капличка:

А трохи нижче церкви, коло струмка, що впадає в Дністер встановлений пам`ятник односельчанам, що загинули під час Другої світової війни. Взагалі ці монументи стоять в більшості сіл України. Але в Рухотині він все ж має свою індивідуальність:

Ще вдалося взнати цікавий факт. У Рухотині в 1902 р. була відкрита школа. Щоб отримати дозвіл на її відкриття двоє жителів села пішки добирались до Києва. Називають її Миколаївська школа.
Після Першої світової війни Рухотин відходить до Румунії. Нова влада швидко румунізувала населення новопридбаних територій, заохочуючи учнів шкіл до вивчення румунської мови та всіляко обдаровуючи їх за успіхи. Для всіх дітей у школі села було безкоштовне харчування (чай, цукор, хліб, мамалига, бринза), хоч румунська армія ходила в постолах.
Зараз нажаль у тій школі навчається все менше та менше дітей. Та й саме село потрохи вмирає. Після розпаду колгоспу, що спеціалізувався на виведенні шовкопряда, роботи в людей немає. Стоять на околиці пусті ферми, заростають чи вирубуються шовковичні сади.

Але народ український так просто не здається. Хто б міг подумати, що на початку ХХІ ст. рухотинці відродять промисел, яким користувались якщо не скіфи, то древні слов`яни точно. Вони випалюють у земляних печах вапно!
Коли ми йшли через село, то помітили, що в деяких дворах є великі кострища діаметром до 4 метрів.

Зацікавились. Спитали. Виявляється, це печі для випалювання негашеного вапна з вапнякового каміння. Благо каменю того в окрузі вдосталь.
Технологія слідуюча. Копається велика яма, розміром з середній погріб. На дні ями, з жаростійкого каменю викладається склеп. Це топка. В неї потім через спеціальний лаз будуть закладати дрова. Дров має бути багато.

Дехто топить автопокришками. Але вони дуже коптять, а кочегари при цьому стають чорними як чорти. Нє, справді, дуже чумазі. Сам бачив.
Поверх склепу викладається вапняковий камінь. Закладають 2000-3000 кг. Через лаз закладають дрова й топлять. Топлять 2-3 дні. Безперестанку. Потім, коли піч вистигне, відділяють вапно від шлаку й здають оптовикам. 1 кілограм негашеного вапна скуповують по 50 копійок. Потім перепродують будівельним фірмам. Вихід з одної топки 1000-2000 кг вапна.
А потім знову - заготовлюються дрова, привозиться камінь, ремонтується топка. Й все по новому. До мартену.