Кореспондентка «Погляду» декілька днів проплавала по Дністру на човні.

Подорожувати поїздом чи автомобільним транспортом звикли всі, а от поплавати на човні - нагода випадає не щодня. Таку можливість подарував любителям активного відпочинку туроператор «Карпати. Туризм. Відпочинок», який вперше організував історико-етнографічний сплав Дністром «Галич-Хотин».

Поставивши собі мету привернути увагу громадськості, туристів та туристичних організацій до рекреаційного потенціалу Дністровського каньйону, а також — продемонструвати історичні та архітектурні пам’ятки побережжя, організатори таки зуміли впоратися із завданням на найвищому рівні. Повправлятися декілька днів у мистецтві гребсти веслами змогла і наша кореспондентка.

Фізкультура на воді

Першим в окресленому маршруті – стародавній Галич. Тут групу зустрічають із хлібом-сіллю дівчата у національному строї. Усі знайомляться та дружньо вирушають на екскурсію історичним містом.

На жаль, приєднатися до екскурсійної групи я змогла лише на другий день сплаву. Наздогнала їх біля села Кутище Івано-Франківської області вранці 17 серпня. Незважаючи на ранню годину, всі дружньо збиралися та складали намети. З польової кухні (вогнище, з підставкою для посуду), околицею линув смачний запах вареної картоплі із ковбасою, яку готував найкращий шеф-повар на Дністровському каньйоні Сергій Дідич.

Хоча напередодні водники-туристи пропливли чималу відстань – 49 кілометрів, усі виглядали бадьорими та свіжими. На моє запитання «Як м’язи, сильно болять?» - всі відповідали, що майже нічого не відчувають. Таку новину сприйняла недовірливо, адже відомо, що навіть незначне фізичне навантаження на нетреновані м’язи наступного дня дає про себе знати.

Поснідавши, всі учасники діляться на три групи і, отримавши по веслу та натягнувши рятувальні жакети, займають свої місця у човні. Речі попередньо всі спакували на машину, взявши із собою лише найнеобхідніше.

Змах рукою і ми же пливемо, плавно та синхронно занурюючи весло у воду. Перший подив – фізичне навантаження незначне, але човен несеться, мов на крилах. Головне у цій справі – одночасність рухів та дружність команди. Таким секретом швидкості поділився інструктор Юрій Бойчук.

Трохи вирвавшись вперед та обігнавши інші човни, відпускаємо весла, милуючись природою, знайомимося та слухаємо розповіді про річку.

«Дні стер»

А подивитись є на що. Широке плесо води, обрамлене з обох боків крутими зарослимим берегами. Тиша мертва. Здається, якби не веселі розмови сусідів у човні, то виникає відчуття, що крім тебе і Дністра, на світі більше нікого не існує. Часом тишу порушує наляканий бузько чи мешканці прибережних сіл, які виходять на берег прати одяг чи порибалити. Побачивши човни, бажають щасливої дороги.

Назву річці – Дністер - дали через те, що вона колись стерла своїми хвилями позначки-дні, які наші предки робили на піщаному березі. Дністерський каньйон - один із найбільших та найунікальніших у Європі. Природа тут дика і незаймана, на березі не побачиш туристичних баз – їх будівноцтво лише у планах. Натомість всюди видніються купки червоного каменю, який мешканці несанкціоновано добувають зі схилів річки. Як пояснює капітан нашого човна Сергій Дідич, це девонський пісковик – унікальний червоний камінь, який легко піддається обробці, на ньому без особливих зусиль вирізьблюють візерунки. Колись цей пісковик турки спеціально возили у Стамбул, де із нього побудували султанський палац. Тепер же придністровці продають його за пристойну ціну.

Цікавим є те, що мостів на річці лише кілька, тому мешканці придністровських сіл плавають на другий берег на невеличких дерев’яних човниках.

Перша зупинка – село Коропець. Залишивши човни біля берега заходимо у село. Найвизначніша архітектурна споруда – палац австрійського намісника Галичини Казимира Бадені. Екскурсовод Петро Перекліта розповідає історію палацу, який збудували наприкінці XIX століття. Надзвичайно шикарна будівля тепер слугує будинком-інтернатом. Багатий господар оздобив його червоним та чорним деревом, дорогими меблями. Хотів навіть усю підлогу вестибюлю викласти золотими монетами, та друзі відмовили – не гідно лик імператора, викарбуваного на грошах, топтати ногами.

Біля палацу – столітні тополі – все, що залишилося від колишнього паркового ансамбю, який займав десятки гектарів. Збоку також росте екзотичний платан - в народі безсоромниця - дерево, що скидає із себе кору. Його недалекий сусід – ґінго дволистий, листочки якого мають форму сердечка, а земне життя триває дві тисячі років.

До села Петрів доплили, коли споночіло. Місце зупинки показавав вогонь на березі річки та інструктори, які вже чекали нашого прибуття. Залишилося лише розставити палатки, повечеряти під зоряним небом та заснути, слухаючи спів сусідів під гітару, які ще після 44 км. мали сили сидіти до другої години ранку.

Наступний день розпочався, як і попердній – сніданок, гаряча кава, складання палаток та човен. Сон на свіжому повітрі виявися напрочуд збадьорливим, а втоми, як не було. І щойнадивніше – руки чи плечі взагалі не боліли.

Цього дня нам випадало пропливти зовсім небагато – 16 км, тому майже не гребли, віддавшись на поталу дністровській течії. Кілька разів зупинялися, щоб покупатися. Відвідали вапнякові печери на березі річки. Вони століттями слугували домом для монахів-відлюдників, які втікали від земного шуму на лісистих схилах річки. Також усі сфотографувалися біля водоспаду «Дівочі сльози», з якого вода спадає моховим покривом. Біля водоспаду печера, в якій колись сиділи ворожки, а довірливі дівчата приходили до відьом зі своїм горем. Їхні сльози ще дотепер ллються кришталевим потоком.

У Незвиську (Івано-Франківщина) нас зустріли музики фестивалю молодих етно-фолк колетивів «Дністровська рура». До півночі танці під музику місцевих виконавців, а потім – смачна уха зі свіжої риби та шашлик під дністерським небом.

Наступна зупинка – Раковецька вежа

Третього дня довелося плисти до вечора. Зупинилися лише біля села Раковець, щоб оглянути самотню вежу, що єдина збереглася після татаро-турецької навали у жовтні 1676 року, яка повністю зруйнувала замок. Колись замок мав стратегічне значення, бо стояв на схилі. І з нього оглядали річку, щоб передбачити напад ворогів. Тепер вона самотньо височіє над плесом Дністра.

До Хотина я не доплила, як і весь екіпаж. Тижня вистачило для того, щоб побачити багато цікавих місць, якими так щедро всіяне узбережжя Дністра. Не було також офіційної церемонії посвяти у водні туристи, проте висвятив нас у «водники» сам Дністер, адже проплисти понад 200 кілометрів без жодної підготовки – це вже ознака майстерності.

Як розповіла «Погляду» менеджер із туризму туроператора «Карпати. Туризм. Відпочинок» Ольга Білик, такий тур фірма планує зробити постійним, проте розділить його на кілька маршрутів. Учасники ж можуть приєднуватися на будь-якій зупинці та покидати річку при першій потребі.