Не бійтесь братися за незнайому справу:

аматори збудували Ковчег!

... а професіонали – «Титанік»…

19.08.08.

Бусік профуркотів «американськими гірками» Бучача, ламаними вуличками Монастириської і зрештою дочвалав до Устя-Зеленого. Спека. Плюскіт води з-за пагорбів. Довколишність, помережана пост-повеневими розломами й зморшками, нагадувала обличчя галицької довгожительки, яка пам’ятає щонайменше цісаря Франца-Йосифа. На поверхню невідомої планети здійснили висадку з десяток звитяжців. Скафандри – єдине, чого бракувало їм для повного злиття з образом «перших людей на Марсі».

Майже перших: «первопроходімцем», як і належало, став капітан експедиції. Шкіпер уже третій день смажився на сонці, піарив «безпрецедентну акцію» (питання, чи «оце» плаватиме, неабияк цікавило журналістську братію, дійшло до виїзду на місце старту) й тусувався з аборигенами, яких зумів залучити до спорудження експериментального плоту.

Адаптуємось до місцевості. Уперше – віч-на-віч із Дністровським каньйоном, у який закохалася ще за інет-цитатою: «Територією Тернопільщини протікає одна з найкрасивіших річок у Європі і друга за величиною в Україні – Дністер. Типовий краєвид у Дністровському каньйоні – круті скелясті або заліснені береги, дика і неторкана природа, мальовничі острови. Береги ріки нагадують земну поверхню в розрізі. Дністровський каньйон – це, образно кажучи, книга сотворіння світу».

«Творити світ» мусили й ми, до того ж у темпі. Поповненню у вигляді свіженьких рук, ніг та інших анатомічних частин «ветерани праці» не могли натішитися години півтори. По тому фронт робіт накрив нас усією інноваційною передовою. От ви, наприклад, розрубали скотч сокирою «щоб більше було»? А воловодилися потім з непокірними цупкими шматиками, ув’язуючи ними пластикові двушки й півторашки по чотири? І ми ні – а довелось. Паралельно штатний «рєзальщік» Іванич чикрижив пласти пінопласту, яким разом із в'язанками допасовували мішки з-під цукру, останні зашивалися, прицвяховувались до дощатого каркасу...

За таким хвацьким конвеєром незчулися, як споночіло. «Їстоньки пора», - подумали комарі. «Алёнка. Крем от комаров детский» надавав переважно моральну сатисфакцію. Втім, апетит малих вампірів надихнув і нас. Імпровізовану вечерю перервала поява знаного журналіста Вадима, котрий, за достовірними джерелами, пішки дістався з самого Маріуполя.

20.08.

Двом полонянкам трудового табору – мені й Свєті-темненькій пощастило вирватися на волю. Миколка, син очільника Устя-Зеленого, провів для нас пізнавальну екскурсію селом, що досі сушилось від повені: віконниці навстіж, чітка смуга по стінці, до куди вода стояла. Кажуть, з 41-го року тут такого не бачили.

Головна з-поміж «Zehenswurdigkeiten» - давній польський костел з лелечим гніздом довкола фігурки святого. «А, у нас ще пам’ятник цьому… як його… Сталіну був, хочете, покажу?» У передчутті сенсації (пам’ятників вусатому в Україні лишилося раз-два й нема) вперто дряпаємось крізь кропиву задвірками костелу, щоб уздріти… напівприкидану сміттям повалену лисину гаркавого комуноманьяка. Правильно, звідкіль пацану знати, що за «вождь» там валяється?

На швидко затарюємось продуктами і якраз встигаємо на урочистий старт експедиції.

Наступної миті озираємося – сама лише зеленкувата вода… міняться береги… Гордо майорить вітрило, посміхається з нього богиня Дана – і не знати, пливеш Дністровською течією, чи небесною, поміж чайок і хмар...

“То була робота, а тепер розслабляємось і насолоджуємось”, - зауважує Шкіпер, згортаючи самокрутку. Свобода набуває виразного аромату ананасового тютюну.

Всі турботи зосталися в минулому житті: наша художниця Іра напівлежить у тіньку халабуди, я відверто байдикую, усі заразом гомонимо про все на світі і, найголовніше, ні чим не переймаємося - дао і повне лао цзи.

21.08.

Зранку Олесь у ролі оракула відхилив пляшконавтам завісу їхньої долі. Оракул незле володів основами нумерології та психології, і, як на свою тонку містичну сутність, - значними розмірами. Принаймні, стати з ним при одному борті значило заробити “пару лагідних” від адміральства.

Розважальну складову акції гармонійно доповнювала природоохоронна. Після повені береги рівномірно прикрасили рештки стихійних сміттєзвалищ, а на деревах виросли різнокольорові кульочки й шмати. Усі ці «прояви людського нехлюйства» ретельно нотувалися й фіксувалися.

У с.Вістрі нас чекала гуманітарка у вигляді загерметизованої пінопластової крихти. На ній би спинкам натрудженим спочити – та зась, мусимо загортати в мішки за принципом “впіхнуть нєвпіхуєваємоє”. “Хто сказав, що не влазить? – раз-два, раз-два – от і все. До роботи!”

“Ой, а як же ж сказати, що воно протнулося? Тільки це ж не ми, це вже було, ОК?” - “А уяви: пліт, а за ним слід такий білий, красивий. Зразу буде видно: екологи пливуть!”

У завантажених баластом пловучих хатах за підлогу подеколи правила дзеркальна гладь. Картинка ще та: «старшой», викапаний Саваоф, урочисто засідає на троні (пардон, каністрі) у хвилях-хмаринах, коли сімейний підряд Посвятовських бродить довкола по водяній поверхні, точнісінько юрба святих. «Білочко, здрастуй», - подумали, певно, рибалки з найближчого села й рішили поки не бігти по чергову сулію самограю.

Зрештою причалили до острова. Перш ніж наші розвідники, брудні, як чорти, сконстатували “Пливем далі”, основне військо встигло втратити і героїчно віднайти в муляці капець Свєти-світленької та здобути піввідра мідій (простіше кажучи, виловити зо два десятки беззубок).

Пришвартувалися-таки біля села з таємничою назвою Гори(е?)гляди. Кілька зачарованих оповідкою про Свєтлоч[1] рішили наслідувати приклад північноамериканських індіанців. Який там сон: звідки й снага взялася у темряві по коліна в воді вишуковувати гальку – не таку, а таку і саме таку, а така, така і от така – то не така))) І який облом чекав неофітів, коли будматеріалів виявилось надто мало. “Ладно вже, щось треба лишати й на наступний раз”, - утішає Шкіпер і рушає з Валерою назустріч волонтерському поповненню.

Година... дві... три... Нічого, крім задиханої появи віце-адмірала, що зник у тому ж керунку, звідки з’явився, і уривчастих навпіл з матом відомостей про “неможливий спуск у 70-80 градусів”, куди “цей” повів волонтерів, серед яких, уявіть, ще й дівча якесь (як з’ясувалося, відома журналістка і «майданниця» Олена).

22.08.

Перше питання дня: “Де земля?” До молочної ріки берега б кисільного кавальчик на сніданок... Мрії їжаків у тумані брутально перервала всюдисуща робота. “Будьмо собою горді” – гасло, звісна річ, гідне. Пришпандьорити чотири таких банери по бортах, переконатися, що конструкція рухатися не здатна, відчепити банери – за цими приємними клопотами й розвиднілося.

Іра-медик, перед від’їздом передала нам з Вадькою аптечку, а з нею і обов’язки… хіба що «лікарів-на-крайняк». «Відповідної освіти» не маємо обоє, а я – ще й ні на грам медичних знань. Добре, “крайняк” не нагодився.

Відплили близько 11-ї, коли розвіявся туман. Тоді емпірично виявили, що мішки з крихтою брали, аби на них видряпуватися під час купання. Дитсадок, молодша група – але ж весело як! :)

...Що за чудасія? Перша зв’язка плотів без видимих зусиль починає линути назад, мабуть, потрапила в протитечію. “Будете в Усті-Зеленому, привіт передавайте!” – лунає з нашого плоту. Та за якогось часу самі по вуха влазимо в таку ж халепу. І веслом, і шестом, і матом – а ні на йоту не просуваємось! Попереду манячить все та ж нерухома пластикова пляшка, хай їй грець.  Годинне рипіння м’язів і нервів – і, нарешті, двобій завершується в нашу користь.

Тепер можна відпочити, милуючись казковими краєвидами каньйону… «Слухаємо тишу». Мов крізь сон, пригадуються фішбейнові рядки:

23.08.

         Перші відчуття під ранок: «Мені росяно» і «Що це за ноги?» (Як, чиє тіло у спальнику? Моє, звісна річ. На стежці лежить? Обійдіть, будь ласка, і тихенько, спить воно ще :) Гріюся ранковим купанням: вода тепліша-таки за повітря.

         По від’їзді «сємєйствєнних» з жахом усвідомлюю, що куховарення лягає на мої тендітні плечі (відтепер єдині жіночі тут) разом із назвиськом «кокша» (а романтично як! Квакша, і то, по-моєму, симпатичніше звучить).

Треба сказати, готувати я люблю, але не вмію. Тому раділа, як дитя, коли божественні Вадимові макарони прирекли їхнього автора на посаду штатного кашовара. Дай, думаю, хоч посуд перемию, - коли Валерка вже повертає миску: «Танюха, тримай! Блищить, як псові очі!» Свідома команда, що скажеш.

         Мандрівку Коропцем відкривають оглядини потенційного місця для трипільського фесту. Поки техніка живиться електрикою в місцевого нашого добровольця Мишка, запасаємось провіантом, зустрічаємо іншого волонтера – тернопільця Андрюху.

         «Миколайович, кажи, шо робить?» - «А нічого. Сиди й дивись» (невдовзі було вдосконалено до «лежи й засмагай»). Охолоджуємо в воді ноги й пиво, останнє вносить додатковий елемент повного релаксу.

         Тільки не подумайте, що ми оминули увагою День державного прапора! Завдяки Вадимовій завбачливості, об’єднаний пліт гордо йшов територіальними водами Дністровського каньйону під жовто-блакитним стягом (хай домогосподарки його хусткою називають).

Продовжуємо обживатися - адмірал як затятий рибалка мав кілька комплектів снастей, то чом було б і не нарубати вудилищ? Трохи згодом туристи-катамаранщики спостерігали картину: флегматичний Валерка з вудкою на «троні» (чудесним робом виловлений стілець, сидіти на якому – винятково капітанський привілей), незворушний Серьога з вічною цигаркою в зубах, я позую біля вітрила, решта теж «сушать весла» - а воно собі йде! Це ж не

...Знову є робота для фотоапаратів: край води цілими зграями гніздились.. трактори, вантажівки й самоскиди. Хижа популяція безкарно і, вочевидь, перманентно, живилась цінною гравійно-гальковою сумішшю з берегів Національного заповідника «Дністровський каньйон». Браконьєри так захопилися, що пропустили повз вуха клацання затвору нашого фотоснайпера. Начувайтеся тепер.

Чим далі сутеніло, тим холоднішав рвучкий вітер, густішала завіса дощу. При ліхтариках похапцем розбиваємо намети, тягаємо речі на сушу, даремне пробуємо розпалити ватру, між тим перечікуємо холеричні вибухи і знехотя погоджуємось зі шкіперським твердженням: «Якщо у верхів’ях підуть дощі, завтра вантажимо пліт на поїзд до Тернополя. Не біда, «Ра» теж колись не доплив, зате ж потім був «Ра-2».

За колискову правив несамовитий гуркіт грому. Лежиш посеред епіцентру грози, «темно, страшно, плакати не можна».

24.08.

         День Незалежності починається антизастудною кавою з лимоном. «Нарешті це стає схожим на експедицію», - вдоволено вимовляє наш досвідчений «тайожник», ховаючи в кишені темно-синьої спортивки долоні такого ж забарвлення.

         «50 грам» за свято і гаряча юшка зарадили ненадовго. «Сиджу наразі на плоту, жалію, що виклала, дурепа, теплий одяг» - більш ніж промовистий мій запис того дня.

Прямо по курсу міст!

-         Головне не боятися!

-         Правіше треба… Та ні, лівіше…

-         Та ідемо вже, як ідемо – головне не боятися!

-         Хрррясь!!!

-         Сокира є? Молоток є? Ну от, бачиш, зараз і щоглу полагодим, і фальшборти піднімемо – головне не боятися! )))

Біля траси висадили двох юнг Василя й Андрія, з ними – Андрюху-старшого (шкода, але мусять вертатись до Тернополя). А наша горда “плотилія” вперто долає зустрічний вітер на шляху до всеукраїнського фестивалю «День незалежності в Унежі».

Фест наближається. Могутніми хвилями гойдає довколишню темряву психоделіка «PinkFloyd»’у, помножена на відлуння від берегів, - «музика сфер». Бракує тільки видимого всесвіту зірок над нами...

Останнім акордом перед Уніжем прямісінько біля Валерчиного вуха просвистіла ліска, ясна річ, з гачком і грузилом. Рибалкам, що вийшли на сома, певно, «було завдано збитків на суму… - гривень 300», як оцінив дивом уцілілий експерт по рибальському ділу. А де, до речі, написано, що плоти вночі не ходять? Збіг обставин, мать його за лапу.

Десантуємось якраз перед виступом хедлайнерів – «ОтVінта». По-домашньому облаштована територія приємно подивувала мене й потішила гордість її творців: «А оце ми з Серьогою робили! А це, здогадайся, чиїх рук справа?» Волонтерство форева J

Обмін бофонів[2] «по знайомству», кава – і вперед, рубитися й слемитись! Тиждень вимушеної гіподинамії дався взнаки, накопичена «дика енергія» присісти не дала ні на мить.

25.08.

         У черзі за кавусею здибали Архипчука. Подіставати хлопчика Сергійка, де віночок, як на «Мазепа-фесті», - це святе, як і «позичити» методом Гека Фінна кавалок жерсті в штабі, а біля смітнички знайти солом’яну ляльку Марену («а цей оберіг нам подарували в Унежі...» Міфотворчість – велика сила)))

На плоту жерсть укупі з цеглинами утворила мангал – конструкцію нехитру, але корисну. Невдовзі головний «Fireman» уже розливав паруючий окріп по чашках із кавою. Життя на плоту все більше налагоджувалось.

Течія нікуди не квапиться, відсипаємось і вигріваємось. Провідник, згадавши про гітару, відкриває нам дещо з творчості Руданського, покладене ним на музику. «Балада про віщого Олега» звучить м’яко, лірично, не як у Пушкіна чи Висоцького – тут усі хароші й усіх шкода, і Олега, й коня, і зміючку, мабуть, теж.

З появою мангалу систематичні візити на берег утратили актуальність, тому природні потреби колегіально вирішуємо не обертати на штучні проблеми. Натомість уважно «рахуємо чайок» і замислено слухаємо водоспад «Дівочі сльози» ))

Об 11-й вечора ми . Ігор, голений здоровань під 1.90, підводить здичавілих пляшконавтів до невідомої споруди під назвою «багатоповерхівка». Словосполучення «база відпочинку», «гарячий душ» і «повний комфорт» спричиняють цивілізаційний шок. Певно, через нього до світанку не спали, при ватрі (спеціальне місце, викладене камінням, усе до сліз цивільно) виробляли деревне вугілля з коропецької картоплі й кукурудзи.

«Скільки вовка не годуй...» - головний Дністровий вовк підтвердив приказку й махнув у наметове лігво, тому говорив Валера. Чудно, наскільки можна заглибитися в людину за якихось пару годин. Приколіст і балагур,  рятувальник і будівельник, актор і музикант виявляється чоловіком аж ніяк не легкої долі з величезною амплітудою духовних шукань. «Для мене одна істина: «Аз есмь сущий»...

26.08

         Анонсований раніше виступ перед «німецькими екологами» насправді відбувся на вранішньому зібранні антропософів (відгалуження християнства таке) з Німеччини, Франції, Московії та України, що на зміну вподобали собі цей табір. Урочисто звістивши про мету й завдання, адміральство провело пізнавальну екскурсію плавзасобом. Натомість учительки – наші нові знайомі – пригостили кавою зі смачнющими пляцками, ввели в ази викладання за вальдорфською системою і охоче згодилися на майбутні спільні проекти. Полишати гостинне Михальче не хотілося: до хорошого швидко звикаєш...

         Попри усталену думку, що совість – це таке маленьке, чорненьке і завжди спить, серед білого дня це створіння нагло прокинулось і зажадало від своєї власниці (себто, від мене) повідомити шефа про незаплановану триденну відсутність на робочому місці. Наслідки кинутої “смски” не забарилися у вигляді істеричного монологу: «щозасвинство?!! ятрирокитерпівтвоюповедінку зменедосить шукайіншуроботу заразжеподзвонюбатькам щобзавтрабулахочі вертольотом!!!» Дякую, Олєжка, якраз адреналіну бракувало )))

         Вдивляюсь у далечінь, обмірковуючи ситуйовіну, коли – вигук: «Голови!» Чому голови, які голови? Обертаюся – трійко хлопак, достоту коти, кидаються в одну точку, коліна – об дошки – до крові, у лапах щось пручається, його рвучко притискають додолу... Серед куряви й задиханих вигуків зблискує луска півметрової рибини. «Головень! - оголошують мисливці-щасливці. - Привіт від Дани!»

         Увечері «привіт» виглядав напрочуд апетитно, запечений у фользі з овочами (в Шкіпері зненацька прокинувся гурман і ностальгія за “КоропФестом”). Смачнішої страви в життю не куштувала, чес-слово.

27.08

         Зайвий раз переконалися, що пліт треба було назвати «Непотопляємий»: зістикувалися з опорою залізничного мосту, напоролись на уламок рельса, чоломкнулись із рибальським човном – і хоч би що. Аж неінтересно якось ))

         У Заліщиках зустріли Свєту&Свєту, люфт часу перед запланованою появою мас-медійників витратили на приведення PR-об’єкта до сякого-такого пристойного вигляду. «Драїти палубу» - звучить, нє?      Ми з Вадькою ще встигли поганяти старовинним містечком у пошуках вражень, а потім і плота (наступного разу оснащуємось GPS-навігатором, він-то знає різницю між 300 м і 3 км).

          Журналісти запізнювались на кілька годин, відтак заскочили плотогонів у купальниках за посиленим биттям байдиків. «Знову, курва, радіо, телебачення, курва, преса...» - цитатка з «Мертвого півня».

         Наступна година блискавично промайнула за численними розпитуваннями-поясненнями-інтерв’ю-ремарками(«О, тут ще каву дають і рибою годують!Це повний аут!»)-застереженнями(«Відійдіть від борта!Ну от, я ж казав...») та броунівським рухом 19 тіл перемінно-похилою площиною в 50 м².

         На березі нас зустрічали яко героїв. Важні дядьки в пінжаках і краватках (бррр, встигаєш забути про існування всіляких функціонерів) пороздавали подяки ОДА за участь у акції «Сім чудес України», запросили до столу, ще й з собою дісталось.

         По тому народ переважно роз'їхався, хто куди. У справах на Тернопіль рушив і Валерка – тільки тоді відчулось, як ми вчотирьох здружилися за ці дні. Мушкетери, не інакше. «Тепер нас тільки троє…»

         Після метушні тиша виявилась особливо бажаною, а лінь – непоборною – і так гарно просто мовчати, дослухатися дзвонів монастиря, невидимого в дедалі густішому мороці, лякати плинним багаттям довколишніх рибалок... Останні, замість жахатися, по-чесному попереджали про недалеку мілину. Наш впевнений погук «Та нє, у нас осадка 5 сантиметрів!» змішався з рипінням пляшок по дну. Переконавшись, що таки ж сіли, заночували посеред річки.

28.08

         Наскрізний ранковий туман не відняв рішучості героїчно подолати власноруч створену перешкоду. Проте засіли, схоже, намертво: «раз... два... три... на себе!» - а воно, сволота, ані руш. Конструкцію довелось розв’язати, аж тоді підважувати «чвертки» шестами, щосили стягати з каміння. Вивільнені плоти тримала, щоб не віднесло течією, поки хлопці підводили й швартували інші. Впираєшся у дно, руки-ноги вивертає, важко, бляха, а саму смішки беруть: так, ніби стадо корів тягнеш за роги, а вони норовлять розбігтися в різні боки. Ці хіба що не мукають і не бодаються, й на тому спасибі )) Півтори години веселухи – «зате буде що згадати на кухні».

         До речі, про камбуз – «залишки розкоші» у формі цілої курки-гріль, кетчупів-майонезів, пива-соків й навіть добрячого кавуна знищували дня два.

         Капітан органічно увійшов ув образ сибарита: присобачивши мою парасолю як тент від сонця, під тією імпровізацією раз по раз філософськи пихкав люлькою. Палив він її стільки ж, скільки великий комбінатор грав у шахи, зате вигляд обидва мали профі.

         Увечері при ватрі лоскотали нерви Вадькіними страшними історіями, скибівською «Баладою про перелесника» в моєму виконанні та баладою Руданського на мотив «Ленори» - у Шкіперському.

29.08

         Спека... Спокій... Ліниві розмови... Бракує екстріму, що задекларувала, і, дехто певен, «накликала». Недовга висадка по хмиз (який щедро натрусився на канапки, нівроку приправа вийшла) – і спішно накриваємо все і вся цератами, бо вже гримотить. Грозу протягло повз, накрив лише «сліпий дощ» із веселкою, проте відчутно похолодало. Згадали про цивілізацію: намет, ноут і фоторетроспектива, ще майже без ностальгії. А ввечері була остання ватра.

30.08.

         Матрос Алєксандрова (а жіноча форма? не матроска ж...)) ганебно заспала вахту й не мала жодного бажання на неї заступати. Показати носа на люту дюдю її змусили запах кави і лагідні вмовляння товаришів по команді, які вже третю годину поспіль правили судном замість неї. «Для сугрєву» запекли картоплю. «Вахту» усе ж відпрацювала. Годину самій орудувати шестом і веслами страшнувато: всі сплять – а раптом не впораюсь? Відповідально, блін.

         Дужчає і зимнішає зустрічний вітер. 500 метрів за годину з дикими зусиллями – альтернативи нема, хоч трісни, а треба вперед. Біля Окопів хвилі вже достоту морські, махаєш веслом і думаєш, не змило би. Та греби – не греби, вперто прибиває до протилежного скелястого берега. От уже Збруч пролетів, перетин трьох областей лишився позаду, а зносить далі й далі.

         Зрештою, як світло в кінці тунелю, блимнула бухточка, вочевидь, утворена розкрадачами гравію. Невже причалили? Ніби символізуючи нашу боротьбу зі стихією, кінцевий пункт експедиції мав далеко не мирну назву – село Атаки під Хотином.

...Не знаю, чи тільки мені таке було: стоїш, ніби й на суші, а галька під ногами, всюди, де вистачає бокового зору, хвилями здіймається, струмками тече... Неймовірно реально. Битих дві години на автоматі прибираємо, потім ув’язуємо речі в непомірні наплічники, непотріб утилізуємо на сміттярці неподалік.

Віддаємо наш, уже рідний, пліт у добрі руки місцевих жителів (а що робити?), вони ж підкидають до Кам’янця-Подільського. На тамтешньому вокзалі здіймаємо невеличкий шкандаль (подумаєш, взяти спальник з карематом у зал на другий поверх, подалі від всюдисущого протягу – і що тут тягне на мєнтовський окрик «шановний, а ну негайно звідси, це вам не готель»?), відтак трюхикаємо крижаними електричками до Хмельницького. Густіше огортає втома, відчутніше гудуть натруджені м’язи, раптом дошкуляють непомічені раніше подряпини й «бойові рани»… Поволі усвідомлюємо, що мандрівка вже належить минулому часові.

31.08

         Останній день – цього літа й нашого спільного тривання в ньому. Кінець одіссеї. Пляшконавти прощаються на одвічному пероні, а десь поміж дністровськими берегами лунає: «Ми ще зустрінемось! Ми обов’язково зустрінемось...»     

Щось на кшталт епілогу

256 кілометрів українського дива згадуватимуться довго. За кілька днів по тому напівсонний Шкіпер замість «доброго ранку» видав стурбоване запитання «Вадим! Яке село пропливаємо?» Адресат репліки тієї ж ночі беркицьнувся з ліжка, яке так переконливо здалося наметом. Ваша ж покірна слуга досі снить Дністром.

А, ще ми домовились: наступного разу летимо над Дністровським каньйоном на повітряній кулі! Гайда з нами?

Таня Алєксандрова

Полтава - Устя-Зелене – Атаки - Полтава

Фото: Вадим Джувага, Валерій Посвятовський, Володимир Ханас