По обидва береги крутого яру розкинулось село Нагоряни. З одного кінця воно прилягає до вигону, який тягнеться до Дністра, оточеного в цьому місці високо виступаючими кам'яними скеля­ми. Якби ці скелі могли говорити, почули б ми з вами багато різних історій про хоробрих і сильних людей — жителів цього се­ла.

    За часів панування турків у селі жив один чоловік. Одного разу він привіз з поля жито, випряг коні з воза і пустив їх пасти­ся на вигін, а сам взявся молотити жито. В цей час проїзджав ми­мо вигону турок. Кінь у нього був миршавий і непоказний. Поба­чивши гарні коні, що паслися на вигоні, він вирішив «обміняти» свого миршавого коника на пару баских.

    Всівшись швидко на одного із них, турок збирався вже під-шпорити його, як той тривожно заіржав. Почув господар іржан­ня свого коня і кинувся з ціпом на вигін. Побачивши турка на ко­ні, він з розгону так замахнув ціпом, що той, як груша, полетів на землю.

    Тому досі старі люди, коли заходить мова про вигін, говорять: «Там, де наш чоловік турка убив».