Упала крапля, мов свинцем налита,
Ось вдарить грім в скелястий лоб Дністра...
В'юном вже виповзає вітер з жита.
Поллється дощ, напевно, як з цебра.

Я зупинивсь. Я похолов од страху...
Ні, не тому, що тут, в самотині,
Що ні дерев поблизу, ані даху...
Здалось, що я в старому Хотині.

Де, як сестриці рідні, хата в хату
Позапинались фартушком тинів...
Я уявив себе на місці тата -
Хлопчину, що не мав своїх штанів.

А Дністер, розігнавшись десь в Карпатах,
Котився полем,
Пробігав крізь ліс
І землю розділяв, як брата з братом,
На берег щастя і долину сліз.

Я на долині цій. Булькоче злива,
І пнеться пухирями калабань.
А Дністр біжить, зламавши в бурі крила,
Назустріч морю, повний вирувань.

Ударив грім іще раз.
Відкотився.
Веселка грає, як в дівчат бинди...
Мій батько на землі цій народився
І сповивався в мачухи-біди.

Долина сліз й скелястий берег щастя
Побралися,
з'єднавши сотні миль.
У майську повінь я приходжу часто
До вікопомних до дністровських хвиль.

Піду в Хотин і побуваю в Жванці...
Милуюся роздоллям вільних піль!..
Гуде Дністро, як у весільнім танці,
У море змивши злидні, сльози, біль.